Про подію

[{"insert":"Харківська школа фотографії — це спільнота, що охоплює чотири покоління митців, для яких фотографія є основним засобом самовираження. Від епохи радянської цензури через здобуття Україною незалежності, революції та початок російської військової агресії харківські фотографи послідовно розширюють межі медіуму, перетворюючи його на гострий інструмент соціальної й естетичної критики.\n\nУ лекції дослідниця зосереджується передусім на першому поколінні Харківської школи — неформальній групі \"Время\" — і простежує генеалогію їхньої нонконформістської естетики. Ця генеалогія пов’язує \"Время\" з литовськими фотографами, зокрема з Вітасом Луцкусом (1943–1987), із чиїми роботами група вперше ознайомилася у грудні 1969 року. На той час Луцкус уже переосмислив фотографію, рухаючись від документалістики в перформативність, деконструктивне колажування знайдених зображень та інші постмодерні способи роботи з медіумом. Його радикальний підхід виявився визвольним для \"Времені\" та глибоко вплинув на їхні нонконформістські практики.\n\nДо середини 1980-х років політична лібералізація та відкриття кордонів спонукали нове покоління кураторів і дослідників звернутися до радянського нонконформістського мистецтва. Багато хто подорожував до Москви, де знайомився з \"московським концептуалізмом\", який уже ввібрав митців із периферій, зокрема Бориса Михайлова з групи \"Время\". Цей пізньорадянський наратив значною мірою ігнорував як живу харківську фотографічну спільноту, так і її тісні зв’язки з балтійськими нонконформістськими колами — зв’язки, що передували визначальним зустрічам Михайлова з московськими художниками. \n\nТож лекція має на меті реконструювати точніші мистецькі генеалогії, простежуючи спільноти справжньої солідарності, сформовані через мережі обміну, спільні практики та матеріальні свідчення, які циркулювали поза імперським поглядом радянської метрополії.\n"}]