Про подію

[{"insert":"Родина Мотик, напевно, найбільше спричинилася до “відкриття” Гавареччини як одного з останніх осередків чорнодимленої кераміки, піднісши цю технологію від мистецького ремесла до штуки високого рівня. Від середини 1970-х і впродовж більше як п’ятнадцяти років Ярослав та Ярослава Мотики разом із донечкою Мар’яною щороку проводили цілі місяці в Гавареччині. Найяскравіше та найбезпосередніше свої враження передала саме Мар’яна Мотика."},{"insert":"\n\n","attributes":{"blockquote":true}},{"insert":"У 1983-1985 роках вона, очевидно, спонукувана батьками та вчителями у школі, вела мальований щоденник, де зображала та записувала те найважливіше, що ставалося у Гавареччині за час їхньої відсутності чи в часі побуту там. У цьому щоденнику було представлено цілісінький дитячий всесвіт: місцеві коти, поляни зі суницями, крислаті старі дерева, по яких можна було лазити і ховатися у гілляках, коник, на якому проїхалася таємно від батьків, забави до пізнього вечора зі сусідськими дітьми - допоки мама чи тато не насварить і не зажене додому…"},{"insert":"\n\n","attributes":{"blockquote":true}},{"insert":"А ще у цих малюнках та оповіданнях є й багато уважного спостерігання та дитячого дослідження про людей Гавареччини - стареньких бабусь та дідусів, самих гончарів, їхній побут, родини та їх ремесло."},{"insert":"\n\n","attributes":{"blockquote":true}},{"insert":"Гавареччина дитинства Мар’яни переросла у велику частину її життя: з дитячих малюнків у щоденнику гаварецька тема поступово перейшла до завдань і дипломних робіт у коледжі Труша та Львівській національній академії мистецтв, а згодом до сучасних творів… "},{"insert":"\n\n","attributes":{"blockquote":true}},{"insert":"Ця виставка є не лише продовженням експозиції “Чорний вогонь Гавареччини” - вона є самодостатнім проєктом, що дає можливість подивитися на світ одного села дитячими очима, а ще - спонукає зазирнути у своє дитинство і знайти те, що нас формувало… Віднайти свою “Гавареччину”... "},{"insert":"\n\n","attributes":{"blockquote":true}}]